Онлайн переводчик http://translate.meta.ua
поменять
По-русски

Риторика и герменевтика. 1976. (Гадамер Г.)

Гадамер Х.Г.

РИТОРИКА И ГЕРМЕНЕВТИКА

Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. М.: Искусство, 1991. –С.188-206.

(номера страниц по первоисточнику указаны в конце страницы).

Риторика и герменевтика — в рамках докладов «Общества Юнгиуса» трудно выбрать иную тему, которой был бы более свойствен оттенок контртемы. Потому что все отличавшее Юнгиуса, превращавшее его в глазах Лейбница в подлинного соратника великих родоначальников новой науки XVII века, заключалось как раз в решительном отходе от диалектических и герменевтических методов, в обращении к эмпирии и к логике доказательства, правда, очищенной от рабского обожания Аристотеля.

Между тем сам Юнгиус был все же взращен гуманистической дидактикой, опиравшейся на диалектику и риторку, в позднейшее время не отрицал ее пропедевтической ценности и считал важным, в особенности для теологической полемики, укрепление «диалектической и герменевтической способности» (письмо Як. Лагусу, 1638 года). Впрочем, мы встречаем эти слова в письме; в них не столько подлинная оценка, сколько педагогически-дипломатический умысел — Юнгиусу хотелось бы пробудить в своем бывшем ученике интерес к логике и методике науки.

Однако и в этом случае гибкая позиция Юнгиуса одновременно служит для нас указанием на всеобщность риторической культуры, риторического образования, что для деятеля науки разумелось тогда само собою. Лишь на таком фоне и можно по справедливости оценивать заслуги пионеров нового научного умонастроения, таких, как Юнгиус.

Этот риторический «фон» заслуживает, однако, особого рассмотрения, если мы хотим понять теоретико-познавательную и научную судьбу гуманитарных дисциплин — вплоть до их методологического конституирования в облике романтических наук о духе. В этой связи важна не столько роль в этом контексте герменевтической теории — она более или менее вторична, — сколько роль античной, средневековой и гуманистической традиции риторики. Будучи

188

частью тривиума, риторика, вела почти незаметное существование, однако разумелась сама собой и проникала собою все . А это означает: старое неощутимо видоизменялось, и именно в этом процессе неприметного изменения медленно пролагало себе путь повое — исторические дисциплины.

История гсрмпгептичсской теории разворачивалась не под углом зрения теории познания и теории науки, но под давлением настоятельной теологической полемики, начавшейся во времена Реформации: герменевтическая-теория развивалась потому, что было необходимо отбить контрреформаторские нападки на лютеранство; она развивалась начиная с Лютера Меланхтоном и Флацием, в раннем рационализме, в противопоставившем себя ему пиетизме, и так продолжалось вплоть до возникновения наук об истории в эпоху романтизма.

Впрочем, Вильгельм Дилътей п Иоахим Вах писали историю герменевтики как предысторию современных исторических наук о духе — такова была постановка вопроса, которой они руководствовались.

Но тут в игру входит одна герменевтическая истина — она связана с понятием предпонимания. Изучение истории герменевтики тоже подчинено этому всеобщему герменевтическому закону — закону предпонимания. Покажем это на трех примерах, которые послужит для нас введением в тему.

Первый пример — это как раз Вильгельм Дильтей. И в основе этюдов по истории герменевтики, написанных Диль-теем в молодости (на соискание премии Берлинской Академии наук), лежит известное предпонимание, работа эта была полностью опубликована лишь в 1966 году Мартином Рсдсксром п сичзи с редактированием второго, незавершенного тома «Жизни Шлейермахсра» Дильтея, а до этого была известна в незначительных выдержках и кратком варианте 1900 года.

Дильтей в своих штудиях дает мастерское изложение взглядов Флания с многочисленными извлечениями из его текстов. Герменевтическую теорию Фла-ция он подвергает анализу и оценивает, прилагая к нему меру самоосознакшсго себя исторического чувства и научного историко-критического метода. Бели прилагать к Фла-цию такую меру, то получается, что у него гениальные предвосхищения верного смешиваются с непостижимыми рецидивами догматической узости и пустопорожнего формализма.

189

Священное писание, ставить лишь проблемы, признаваемые исторической теологией либеральной эпохи, которой принадлежал Дильтей, то тем самим приговор над Флацием уже произнесен. Благое намерение понимать всякий текст в его собственном контексте, не подчиняя его каким бы то ни было догмам, приводит в применении к Новому завету к полному разрушению всего канона, особенно если на первый план выдвигать, следуя Шлейермахеру, «психологическую» интерпретацию .

Под таким герменевтическим углом зрения контекста каждый из авторов Нового завета — сам по себе, а это подрывает всю протестантскую догматику, опирающуюся на принцип Писания. Таков ход мысли, который Дильтей имплицитно одобряет. Такая логика и лежит в основе его критики Флация; недостатки его экзегезы Дильтей видит в аисторическом, абстрактно-логическом формулировании принципа целого, отнесенного к Священному писанию, канону.

Подобным же образом противоречие между догматикой и экзегезой выявляется и в других местах книги Дильтея, особенно когда он критикует Франца, всячески подчеркивавшего преимущественное значение всего контекста Писания в целом в сравнении с каждым отдельным текстом.

Однако за прошедшее время мы стали гораздо восприимчивее к герменевтической легитимности, правомерности канона, а тем самым способны скорее воспринять и герменевтическую легитимность догматического интереса Флация — сделала стюс дело критика исторической теологии, какая велась последние полвека, критика, вершиной которой стала разработка понятия керигмы .

Другой пример того, сколь действенно предпонимание в исследовании истории герменевтики, — это введенное Л. Гельдзетцером различение герменевтики догматической и эстетической. Различается истолкование, связанное с догматами, утвержденное институциями и их авторитетом, стремящееся во всем последовательно защищать догматические нормы, и истолкование недогматическое, открытое, ищущее, порой не останавливающееся даже перед таким истолкованием, которое ведет к non liquet .

Однако вследствие такого различения история герменевтики принимает вид, в котором сквозит предпониманнс, сформированное современной теорией науки.

190

герменевтика, преследовавшая догматические интересы богословия, оказывается в сомнительной близости к такой юридической герменевтике, которая понимает себя чисто технически и ставит своей целью исключительно поддержку узаконенного правопорядка. Но тут встает вопрос, правильно ли мы понимаем эту самую юридическую герменевтику, если игнорируем эстетический элемент истолкования законов и сущность ее видим лишь в подведении конкретного случая под всеобщий закон, который дан, и только.

Более новое постижение диалектического отношения между законом и конкретным случаем — Гегель мог бы оказать здесь существенную помощь — могло бы заметно изменить наше

По-украински

Риторика і герменевтика. 1976. (Гадамер Г.)

Гадамер Х.Г.

РИТОРИКА І ГЕРМЕНЕВТИКА

Гадамер Г. - Г. Актуальність прекрасного. М.: Мистецтво, 1991. - С. 188-206.

(номери сторінок по першоджерелу вказані у кінці сторінки).

Риторика і герменевтика - у рамках доповідей "Суспільства Юнгиуса" важко вибрати іншу тему, якою був би властивіший відтінок контртеми. Тому що усе відрізняюче Юнгиуса, що перетворювало його в очах Лейбніца в справжнього соратника великих родоначальників нової науки XVII століття, полягало якраз в рішучому відході від діалектичних і герменевтичних методів, в зверненні до емпірії і до логіки доказу, правда, очищеною від рабського обожнювання Арістотеля.

Між тим сам Юнгиус був все ж вирощений гуманістичною дидактикою, що спиралася на діалектику і риторку, в пізніший час не заперечував її пропедевтической цінності і вважав важливим, особливо для теологічної полеміки, зміцнення "діалектичної і герменевтичної здатності" (лист Як. Лагусу, 1638 року). Втім, ми зустрічаємо ці слова в листі; у них не стільки справжня оцінка, скільки педагогічно-дипломатичний намір - Юнгиусу хотілося б пробудити у своєму колишньому учневі інтерес до логіки і методики науки.

Проте і в цьому випадку гнучка позиція Юнгиуса одночасно служить для нас вказівкою на загальність риторичної культури, риторичної освіти, що для діяча науки розумілося тоді саме собою. Лише на такому фоні і можна по справедливості оцінювати заслуги піонерів нового наукового умонастрою, таких, як Юнгиус.

Цей риторичний "фон" заслуговує, проте, особливого розгляду, якщо ми хочемо зрозуміти теоретико-познавательную і наукову долю гуманітарних дисциплін - аж до їх методологічного конституювання у вигляді романтичних наук про дух. В зв'язку з цим важлива не стільки роль в цьому контексті герменевтичної теорії - вона більш менш вторинна, - скільки роль античної, середньовічної і гуманістичної традиції риторики. Будучи

188

частиною тривиума, риторика, вела майже непомітне існування, проте розумілася сама собою і проникала собою усе . А це означає: старе невідчутно видозмінювалося, і саме в цьому процесі непримітної зміни повільно прокладало собі шлях повое - історичні дисципліни.

Історія гсрмпгептичсской теорії розгорталася не під кутом зору теорії пізнання і теорії науки, але під тиском наполегливої теологічної полеміки, що почалася за часів Реформації : герменевтическая-теория розвивалася тому, що було необхідно відбити контрреформаторські нападки на лютеранина; вона розвивалася починаючи з Лютера Меланхтоном і Флацием, в ранньому раціоналізмі, в тому, що протиставило себе йому пієтизмі, і так тривало аж до виникнення наук про історію в епоху романтизму.

Втім, Вільгельм Дилътей п Иоахим Вах писали історію герменевтики як передісторію сучасних історичних наук про дух - така була постановка питання, якою вони керувалися.

Але тут в гру входить одна герменевтична істина - вона пов'язана з поняттям передрозуміння. Вивчення історії герменевтики теж підпорядковане цьому загальному герменевтичному закону - закону передрозуміння. Покажемо це на трьох прикладах, які послужить для нас введенням в тему.

Перший приклад - це якраз Вільгельм Дильтей. І в основі етюдів по історії герменевтики, написаних Диль-теем в молодості (на здобуття премії Берлінської Академії наук), лежить відоме передрозуміння, робота ця була повністю опублікована лише в 1966 році Мартіном Рсдсксром п сичзи з редагуванням другого, незавершеного тому "Життя Шлейермахсра" Дильтея, а до цього була відома в незначних витримках і короткому варіанті 1900 року.

Дильтей у своїх лекціях дає майстровий виклад поглядів Флания з численними витяганнями з його текстів. Герменевтичну теорію Фла-ция він піддає аналізу і оцінює, додаючи до нього міру самоосознакшсго себе історичного почуття і наукового історико-критичного методу. Білі додавати до Фла-цию таку міру, то виходить, що у нього геніальні передбачення вірного змішуються з незбагненними рецидивами догматичної вузькості і пустопорожнього формалізму.

189

Священне писання, ставити лише проблеми, що визнаються історичною теологією ліберальної епохи, якій належав Дильтей, то тим самим вирок над Флацием вже вимовлений. Благий намір розуміти всякий текст в його власному контексті, не підпорядковувавши його яким би то не було догмам, приводить в застосуванні до Нового заповіту до повного руйнування усього канону, особливо якщо на перший план висувати, слідуючи Шлейермахеру, "психологічну" інтерпретацію .

Під такою герменевтичною точкою зору контексту кожен з авторів Нового заповіту - сам по собі, а це підриває увесь протестантський догматизм, що спирається на принцип Писання. Такий хід думки, який Дильтей імпліцитно схвалює. Така логіка і лежить в основі його критики Флация; недоліки його экзегезы Дильтей бачить в аисторическом, абстрактно-логічному формулюванні принципу цілого, віднесеного до Священного писання, канону.

Подібним же чином протиріччя між догматизмом і экзегезой виявляється і в інших місцях книги Дильтея, особливо коли він критикує Франца, що всіляко підкреслював переважне значення усього контексту Писання в цілому порівняно з кожним окремим текстом.

Проте за минулий час ми стали набагато восприимчивее до герменевтичної легітимності, правомірності канону, а тим самим здатні швидше сприйняти і герменевтичну легітимність догматичного інтересу Флация - зробила стюс справу критика історичної теології, яка велася останні півстоліття, критика, вершиною якої стала розробка поняття керигми .

Інший приклад того, наскільки дієве передрозуміння в дослідженні історії герменевтики, - це введене Л. Гельдзетцером розрізнення герменевтики догматичної і естетичної. Розрізняється тлумачення, пов'язане з догматами, затверджене інституціями і їх авторитетом, прагнуче в усьому послідовно захищати догматичні норми, і тлумачення недогматичне, відкрите, шукає, іноді не зупиняється навіть перед таким тлумаченням, яке веде до non liquet .

Проте внаслідок такого розрізнення історія герменевтики набирає вигляду, в якому проглядає предпониманнс, сформоване сучасною теорією науки.

190

герменевтика, що переслідувала догматичні інтереси богослов'я, опиняється в сумнівній близькості до такої юридичної герменевтики, яка розуміє себе чисто технічно і ставить своєю метою виключно підтримку узаконеного правопорядку. Але тут встає питання, чи правильно ми розуміємо цю саму юридичну герменевтику, якщо ігноруємо естетичний елемент тлумачення законів і суть її бачимо лише в підведенні конкретного випадку під загальний закон, який дан, і тільки.

Новіше досягнення діалектичного відношення між законом і конкретним випадком - Гегель міг би надати тут істотну допомогу - могло б помітно змінити наше