Онлайн переводчик http://translate.meta.ua
поменять
По-украински

Каменный крестКАМІННИЙ ХРЕСТ

I

Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником. То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з гори волочилися по землі.

Догори ліз кінь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі. Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою.

Шлеї не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишель як би під пахою. І кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм траплялося сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п'ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня.

Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк забився.

- Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, - говорив Іван іспересердя.

- Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає...

Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав:

- Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися...

А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.

Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:

- Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!

Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду:

- Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами шпикати - гадав-сми, що минуси!

Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний.

Але хоч той горб його переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі.

Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.

- Такий песій горб, що стрімголов удолину тручєє! Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:

- Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус родити хліб!

На інших нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з войська, робили сини і жінка. Іван найбільше коло горба заходився.

Ще Івана знали в селі з того, що до церкви ходив лиш раз у рік, на Великдень, і що курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір'я і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.

Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві.

- Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав, та й коло стола мені їда не йде до трунку.

Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою.

II

Гостей у Івана повна хата, газди і газдині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися.

Спросив Іван ціле село.

Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити.

- Дєкую вам файно, газди і газдині, що-сте ні мали за газду, а мою за газдиню...

Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів на-вперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожне її слово головою потакував.

То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь із води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той камінь, мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя.

Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зі сталевих ниток, і договорював:

- Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собі в него жєдаєте. Дай вам боже здоров'є, діду Міхайле...

Подав Михайлові порцію і цілувалися в руки.

- Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі, та най господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласков своєв наново газдов стати!

- Коби бог позволив... Газди, а проше, а доцєгніть же... Гадав-сми, що вас за стів пообсаджую, як прийдете на весілє синове, але інакше зробилоси. То вже таке настало, що за що наші діди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж си, газди, та й вібачєйте за решту.

Взяв порцію горівки та підійшов д жінкам, що сиділи на другім кінці стола від постелі.

- Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молоді літа нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопєнна дівка, годна-сте були! То-сми за вами не одну нічку збавив, то-сте в данці ходили, як сновавка -так рівно! Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану-ко пережийте та й вібачєйте, що-м на старість

По-русски

Каменный крестКАМІННИЙ КРЕСТ

I

С тех пор, как Ивана Дідуха запомнили в селе хозяином, с тех пор он имел все лишь одного коня и малую тележку с дубовым дишлем. Коня запрягал в подруку, сам себя в борозду; на коня имел ременчатую шлею и нашильник, а на себя Иван накладывал малую веревочную шлею. Нашильника не нуждался, потому что левой рукой опирал, может, лучший, как нашильником.

То как тянули снопы из поля или гной в поле, то однако и на кону, и на Иване жилы выступали, однако им обоим под гору посторонки моцувалися, как струнви, и однако с горы волочились по земли. Кверху лез конь как по леду, а Ивана как когда бы кто буком по челе треснул, такая большая жила напухала ему во главе. Сверху конь выглядел, как бы Иван его повесил на нашильнику за какую-то большую вину, а левая рука Ивана обвивалась сітею синих жил, как цепью из синей стали.

Не раз утром, еще перед восходом солнца, ехал Иван в поле пільною дорожкой. Шлеи не имел на себе, лишь шел с правой стороны и держал дишель как бы под пахою. И конь, и Иван держались крепко, потому что оба відпочали через ночь. То как им случалось всходить из горба, то бежали. Бежали вдолину и оставляли за собой следы колес, копыт и очень широких пят Іванових. Придорожное зелье и ботва качалось, вихолітувалося во все стороны за телегой и сбрасывало росу на те следы. Но порою среди наибольшего разгона на самой середине горы Иван начинал налегать на ногу и опирал коня.

Садился круг дороги, брал ногу в руки и слюнявил, если бы найти то место, где бодяк забился.

- И цу ногу сапов шкребчи, не ты ее слинов промывай, - говорил Иван іспересердя.

- Деду Іване, а батюгов того борозного, наи бежит, когда овес поедает...

Это кто-то так брал на смех Ивана, что видов его патороч из своего поля. Но Иван издавна привик к таким сміхованців и спокойно тянул бодяк дальнейшее. Бодяка не как вытянуть, то кулаком его вгонив дальше в ногу и, вставая, говорил:

- Не бесы, вігниєш да и сам віпадеш, а я не имею чєсу с тобой панькатися...

А еще Ивана звали в селе Переломаним. Имел в поясе недостаток, потому что все ходил склоненный, как бы два железные краки взыскивали туловище к ногам. То его ветер подвеял.

Как пришел из войська домой, то не застал ни папы, ни мамы, лишь хатчину заваленную. А всего имения оставил ему папа букату горба наивысшего и наихудшего сверх всего сельского поля. На том горбу копали женщины песок, и зевал он ярами и пещерами под небеса, как страшный великан. Никто не пахал его и не сиял и пределы никакой на нем не было. Лишь один Иван взялся свою долю копать и сиять. Оба с конем довозили гною под горб, а сам уже Иван носил его мешком наверх. Порою на нижние нивы спадал из горба его гласный крик:

- Е-ех, мой, как тобов грєну, да и по нити розлетишси, какой же-с тєжкий!

Но, ведай, никогда не громыхнул, потому что жалел меха, и медленно его спускал из плеч на землю. А раз вечером повествовал женщине и детям такое приключение:

- Солнце пражить, но не пражить, аж огнем сыплет, а я колінкую с гноем наверх, аж кожа из коленей обскакивает. Пит из-за каждого волоска просек, да и так мы солоно в роте, аж горько. Ледви я добивси на гору. А на горе такой вітрець дунув на меня, но такой легонький, что аж! А пойдите же, как меня за минуту в попереці зачєло ножами шпикати - гадав-сми, что минуси!

От этого приключения Иван ходил все скомкан в поясе, а люди прозвали его Переломаний.

Но хоть тот горб его переломил, то політки давал добре. Иван бил сваи, бил кол, выносил на него тверди кицки травы и облагал свою часть вокруг, если бы осенние и весенние дожди не сполікували гноил и не заносили его в яруги. Возраст свой сбыл на том горбу.

Чем старівся, тем более тяжелое было ему, поломаному, всходить из горба.

- Такой песій горб, что стремглав удолину тручєє! Не раз, как заходяче солнце застало Ивана наверх, то несло его тень с горбом вместе далеко на нивы. По тем нивам залегла тень Иванова, как великана, склоненного в поясе. Иван тогда показывал пальцем на свою тень и говорил горбу:

- Ото-с нет, небожье, скомкал в дугу! Но пока ни ноги носе, то мусс родить хлеб!

На других нивах, что Иван собе купил за деньги, принесенные из войська, делали сыновья и женщина. Иван наибольший круг горба заходився.

Еще Ивана знали в селе с того, что к церкви ходил лишь раз в год, на Пасху, и что кур зіцірував. То так он их научал, что жадная не весила поступить на двор и порпати гной. Которая раз кавычкой драпнула, то уже згинула от лопаты или от бука. Хоть бы Іваниха крестом стелилась, то не помогло.

Да и разве еще то, что Иван никогда не ел круг стола. Все на скамье.

- Був-сми наймитом, а потом вібув-сми десіть год в воську, но я стола не знал, да и круг стола мне еда не идет к напитку.

Вот такой был Иван, странный и с натурой, и с работой.

II

Гостей у Ивана полная хата, хозяева и хозяйки. Иван распродал все, что имел, потому что сыновья с женщиной осмелились в Канаду, а старик должен был в конце направиться.

Спросив Иван целое село.

Стоял перед гостями, держал порцию горівки в правой руке и, видко, каменів, потому что слова не годный был заговорить.

- Дєкую вам прекрасно, хозяева и хозяйки, що-сте ни имели за хозяина, а мою за хозяйку...

Не договаривал и не пил к никому, лишь тупо глядел на-вперед себя и качал головой, как бы молитву говорил и на каждое ее слово председателем потакував.

То как порою какая-то нижняя волна викарбутить большой камень из воды и положит его на берег, то тот камень стоит на березе тяжелый и бездушный. Солнце хлопает из него черепочки давнего намулу и рисует по ним маленькие фосфорные звізди. Мигает тот камень, мертвыми блесками, отбитыми от востока и заката солнца, и каменными глазами своими глядит на живую воду и грустит, что не гнетет его груз воды, как гнес от веков. Глядит из берега на воду, как на утрачене счастье.

Так Иван смотрел на людей, как тот камень на воду. Потряс седыми волосами, как гривой, кованой из стальных нитей, и договаривал:

- И дєкую вам краснее, и наи вам бог даст, что собе в него жєдаєте. Дай вам боже здоров'є, деду Міхайле...

Подал Михайлове порцию и целовались в руки.

- Куме Іване, дай вам боже прожить еще на этом свете, и наи господь милосердный счастливо введет вас на место да и поможет ласков своєв заново газдов стать!

- Коби бог позволив... Хозяева, а проше, а доцєгніть же... Гадав-сми, что вас за стів пообсаджую, как придете на весілє сыновье, но иначе зробилоси. То уже такое наступило, что за что наши деды да и таять не знали, то мы должны знать. Усадьба воля! А законтентуйте же си, хозяева, да и вібачєйте за остальные.

Взял порцию горівки и подошел д женщинам, которые сидели на втором конце стола от постели.

- Тимофіхо, кумо, я хочу к вам напитиси. Дивюси на вас, да и мы, как якись говорил, молодые лета нагадуютьси. Где, где, де-е? Ото-сте были хлопєнна девушка, годна-сте были! То-сми за вами не одну ночку поубавил, то-сте в датчане ходили, как сновавка -так ровно! Ба, где, кумо, тоті годы наши! Ану-ко пережийте да и вібачєйте, що-м на старость датчанин напомнил. А проше...

Глянул на