Онлайн переводчик http://translate.meta.ua
поменять
По-русски

1.Вопрос

Православные монастыри стали образовываться в Киевской Руси после принятия христианства Владимиром Великим (988 – 989 гг.) и достигли своего расцвета в ХII – XIII веках. Центром монашества был Киев, где в XII в. был основан главный монастырь Руси – Киево-Печерский. Его основателями были Антоний и Феодосий Печерские [1, с. 298]. В Киеве были построены соборы Дмитриевского, Михайловского Златоверхого, Михайловского Выдубицкого, Печёрского, Киевского монастырей.

В последние десятилетия XI веке развивалось строительство в Ростове и Переяславских землях. Особенно большое строительство развернулось в Новгороде, где были возведены Николаево-Дворищенский храм (1113 г.), церкви Антониевского (1117 г.) и Юрьевского монастырей [1, с. 325.]. Распространились они и по всем остальным землям древнерусского государства. Основание монастыря являлось почти обязательным делом для каждого выдающегося князя. Возникали они и по инициативе самих монахов.

Традиции монашества пришли на Русь из Византии, откуда был заимствован известный статут Константинопольского Студийского монастыря. Члены религиозной общины, живущие в монастыре и принявшие пострижение, давали обет вести аскетический образ жизни в соответствии с требованиями монастырского устава.

Нужно отметить, что христианизация Киевской Руси совпала с эпохой чрезвычайного развития монашества в Византии и чрезмерного уважения к нему: монашество признавалось как бы нормой христианской жизни, а всякое благочестие в мире – только слабой копией христианства. Эти воззрения перешли и в древнерусское общество. Можно сказать, что по своей главной, основной функции монастыри были центрами религиозной пропаганды и религиозного воспитания, стремившимися распространить свое влияние далеко за пределы монастырской ограды.

Монастыри представляли собой церковно-хозяйственную организацию, владеющую землями и капиталами. Большие монастыри являлись богатейшими обществами, каждый член которого, однако, давал обет нищеты, отрекаясь от всякой собственности, зачастую в пользу самого монастыря.

“Уставом князя Владимира Святославовича” церкви утверждалась одна десятая часть доходов “всей земли Русской” Со временем это ее юридическое право на взимание десятины еще больше расширилось [2, с. 192].

К XII в., о чем свидетельствуют летопись и княжеские уставы, русская православная церковь выросла в крупного землевладельца. Крупные монастыри обзавелись собственными земельными угодьями, селами и даже городами. О значительных размерах этих владений можно судить на основании летописного известия 1158 г. о даре княжеской семьи Ярополка Изяславича Печерскому монастырю: “небольшую волость и Дерьвьскую и Лучьскую, и около Киева, и 5 сел и с челядью”.

Епископ Владимирский писал в своем письме к монаху Киево-Печерского монастыря, “что он имеет много городов и сел, и десятинную по всей земле” [2, с. 193]. Игумены монастырей выполняли также административные функции в отсутствие митрополитов и даже принимали периодически участие в регулировании взаимоотношений между русскими князьями, хотя руководствовались при этом, прежде всего, экономическими соображениями материального благополучия монастыря.

Кроме того, игумены неоднократно выступали в качестве миротворцев между князьями, исполняя, по существу, посольские и дипломатические обязанности. Так, игумен монастыря Святого Спаса-на-Берестове П. Анерович и епископ Черниговский Порфирий удержали князей Северо-Восточней Руси от начала военных действий (и привели к мирным переговорам) [2, с. 199].

Игумены не признавали существование самостоятельных и независимых русских княжеств, а рассматривали Русь как единое целое и посредством проповедей и воззваний к князьям содействовали утверждению в народе идеи национального единства. Игумены крупных монастырей принимали активное участи в жизни русских княжеств. Они выполняли различные поручение своих князей, выступали в качестве посредников и послов. Иногда, в случае отсутствия в городе князя, игумены или епископы выполняли его функции.

Монастыри являлись хранителями не только православия, но и культуры, просвещения. В них переводились на древнерусский язык книги, создавались оригинальные литературные произведения, летописи.

Киево-Печерский монастырь с момента своего образования стал поддерживать князя Ярослава в его стремлении к церковной самостоятельности, центром русской национальной мысли, “рассадником” и школой русских иерархов [3, с. 410]. Согласно свидетельству Владимирского епископа Симона, только из Печерского монастыря (1225 г.) вышло около 50 епископов “на всю землю русскую” [2, с. 195]. Образование велось по византийскому образцу в монастырских школах, где учили так называемые дидаскалы и маистры, имело место и одиночное обучение у маистра.

Обучали чтению, письму и счету, добавочные знания считались лишними, однако, по желанию, их извлекали из переводных византийских учебников и энциклопедий. Для продолжения и углубления самообразования служили библиотеки. Они были введены в русские монастыри вместе со студийским монастырским уставом. При Феодосии в Печерском монастыре был монах Илларион, который, подобно и другой братии, занимался переписыванием и переплетением книг. Книги тщательно хранились.

Книгами гордились в Киевской Руси, причем цена некоторых из них была столь высокой, что как говорили тогда, ее “один бог знает”; недаром при пожаре книги спасали в первую очередь. Как и в Византии, книга почиталась кладезем “Божественного откровения” и мудрости. Украшали книгу, ничего не жалея, так, чтобы сама по себе она являлась драгоценностью.

Вся орнаментика книги выполнялась художником златописцем, а изготовление переплетов-окладов, окованных серебром и кружевной филигранью, сверкающих драгоценными камнями и золотыми пластинками с изображениями из финифти (эмали), поручалось златокузнецу и эмальеру [4, с. 121]. Также книги украшали миниатюрами – цветными рисунками, что еще больше повышало художественную ценность книг и рукописей.

Из монастыря выходили оригинальные литературные работы, основанные на материалах из библиотек Византии, Болгарии, Сербии, а также описывающие местные события. Прежде всего, это церковные и религиозные произведения, предназначенные для усвоения христианского духа и наставления в благочестивой христианской жизни. Писались проповеди, поучения в благочестии, жития местных святых.

В число этих работ входили написанная в Печерском монастыре монахом Яковом “ Память и похвала Святому Владимиру” и “Сказания о Борисе и Глебе” (предположительно того же автора). Оба произведения проникнуты глубоким патриотическим чувством, затрагивают острые политические и нравственные вопросы. Монах Киево-Печерского монастыря написал два жития: Бориса и Глеба и Феодосия Печерского. Первое произведение преподносит историю убийства сыновей Владимира Святославича их сводным братом Святополком Ярополковичем как борьбу добра и зла.

Написанное позднее житие Феодосия, одного из основателей Печерского монастыря, отличается большой художественной свободой.

По-украински

1.Вопрос

Православні монастирі стали утворюватися в Київській Русі після прийняття християнства Володимиром Великим (988 - 989 рр.) і досягли свого розквіту в ХII - XIII повіках. Центром чернецтва був Київ, де в XII ст. був заснований головний монастир Русі - Києво-печерський. Його засновниками були Антоній і Феодосій Печерські [1, с. 298]. У Києві були побудовані собори Дмитрівського, Михайлівського Золотоверхого, Михайлівського Выдубицкого, Печерського, Київського монастирів.

У останні десятиліття XI столітті розвивалося будівництво в Ростові і Переяславських землях. Особливо велике будівництво розгорнулося в Новгороді, де були зведені Николаево-Дворищенский храм (1113 р.), церкви Антониевского (1117 р.) і Юрьевского монастирів [1, с. 325.]. Поширилися вони і по усіх інших землях староруської держави. Основа монастиря була майже обов'язковою справою для кожного видатного князя. Виникали вони і за ініціативою самих ченців.

Традиції чернецтва прийшли на Русь з Візантії, звідки був запозичений відомий статут Константинопольського Студійного монастиря. Члени релігійної общини, що живуть в монастирі і прийняли постриження, давали обітницю вести аскетичний спосіб життя відповідно до вимог монастирського статуту.

Треба відмітити, що християнізація Київської Русі співпала з епохою надзвичайного розвитку чернецтва у Візантії і надмірної поваги до нього: чернецтво визнавалося як би нормою християнського життя, а всяке благочестя у світі - тільки слабкою копією християнства. Ці переконання перейшли і в староруське суспільство. Можна сказати, що по своїй головній, основній функції монастирі були центрами релігійної пропаганди і релігійного виховання, що прагнули розповсюдити свій вплив далеко за межі монастирської огорожі.

Монастирі були церковно-господарською організацією, що володіє землями і капіталами. Великі монастирі були найбагатшими суспільствами, кожен член якого, проте, давав обітницю убогості, зрікаючись всякої власності, частенько на користь самого монастиря.

"Статутом князя Володимира Святославовича" церкві затверджувалася одна десята частина доходів "усієї землі Російською" З часом це її юридичне право на стягування десятини ще більше розширилося [2, с. 192].

До XII ст., про що свідчать літопис і князівські статути, російська православна церква виросла у великого землевласника. Великі монастирі обзавелися власними земельними угіддями, селами і навіть містами. Про значні розміри цих володінь можна судити на підставі літописної звістки 1158 р. про дар князівської сім'ї Ярополка Изяславича Печерському монастирю: "невелику волость і Дерьвьскую і Лучьскую, і біля Києва, і 5 сів і з челяддю".

Єпископ Володимирський писав у своєму листі до ченця Києво-печерського монастиря, "що він має багато міст і сіл, і десятинну по усій землі" [2, с. 193]. Ігумени монастирів виконували також адміністративні функції у відсутність митрополитів і навіть брали періодично участь в регулюванні взаємовідносин між російськими князями, хоча керувалися при цьому, передусім, економічними міркуваннями матеріального благополуччя монастиря.

Крім того, ігумени неодноразово виступали миротворцями між князями, виконуючи, по суті, посольські і дипломатичні обов'язки. Так, ігумен монастиря Святого Спаса-на-Берестове П. Анерович і єпископ Чернігівський Порфирій утримали князів Північно-східніше за Русь від початку військових дій (і привели до мирних переговорів)[2, с. 199].

Ігумени не визнавали існування самостійних і незалежних росіян князівств, а розглядали Русь як єдине ціле і за допомогою проповідей і відозв до князів сприяли твердженню в народі ідеї національної єдності. Ігумени великих монастирів приймали активне долі в житті російських князівств. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали посередниками і послами. Іноді, у разі відсутності в місті князя, ігумени або єпископи виконували його функції.

Монастирі були хранителями не лише православ'я, але і культури, просвіти. У них перекладалися староруською мовою книги, створювалися оригінальні літературні твори, літописи.

Києво-печерський монастир з моменту своєї освіти став підтримувати князя Ярослава в його прагненні до церковної самостійності, центром російської національної думки, "розсадником" і школою російських ієрархів [3, с. 410]. Згідно зі свідоцтвом Володимирського єпископа Симона, тільки з Печерського монастиря (1225 р.) вийшло близько 50 єпископів "на усю землю російську" [2, с. 195]. Освіта велася за візантійським зразком в монастирських школах, де учили так звані дидаскалы і маистры, мало місце і поодиноке навчання у маистра.

Навчали читанню, листу і рахунку, додаткові знання вважалися зайвими, проте, за бажанням, їх витягали з перевідних візантійських підручників і енциклопедій. Для продовження і поглиблення самоосвіта служила бібліотеки. Вони були введені в російські монастирі разом із студійним монастирським статутом. При Феодосії в Печерському монастирі був чернець Іларіон, який, подібно і іншій братії, займався переписуванням і переплетенням книг. Книги ретельно зберігалися.

Книгами гордилися в Київській Русі, причому ціна деяких з них була такою високою, що як говорили тоді, її "один бог знає"; недаремно при пожежі книги рятували в першу чергу. Як і у Візантії, книга шанувалася криницею "Божественного одкровення" і мудрості. Прикрашали книгу, нічого не жаліючи, так, щоб сама по собі вона була коштовністю.

Уся орнаментика книги виконувалася художником златописцем, а виготовлення палітурок-окладів, обкованих сріблом і мереживною філігранню, виблискуючих коштовними каменями і золотими пластинками із зображеннями з фініфті (емалі), доручалося златокузнецу і эмальеру [4, с. 121]. Також книги прикрашали мініатюрами - кольоровими малюнками, що ще більше підвищувало художню цінність книг і рукописів.

З монастиря виходили оригінальні літературні роботи, засновані на матеріалах з бібліотек Візантії, Болгарії, Сербії, а також місцеві події, що описують. Передусім, це церковні і релігійні твори, призначені для засвоєння християнського духу і настанови у благочестивому християнському житті. Писалися проповіді, повчання у благочесті, житії місцевих святих.

У число цих робіт входили написана в Печерському монастирі ченцем Яковом " Пам'ять і похвала Святому Володимиру" і "Оповіді про Бориса і Гліба" (імовірно того ж автора). Обидва твори пройняті глибоким патріотичним почуттям, порушують гострі політичні і моральні питання. Чернець Києво-печерського монастиря написав два житії: Бориса і Гліба і Феодосія Печерського. Перший твір підносить історію вбивства синів Володимира Святославича їх звідним братом Святополком Ярополковичем як боротьбу добра і зла.

Написане пізнє житіє Феодосія, одного із засновників Печерського монастиря, відрізняється великою художньою свободою.