Онлайн переводчик http://translate.meta.ua
поменять
По-русски

ОСНОВЫ ЧЕТВЕРТИЧНОЙ ГЕОЛОГИИ.

Введение.

Четвертичная (антропогеновая) система существенно отличается от остальных систем фанерозоя и ее изучение выделилось в отдельную научную дисциплину – четвер-тичную геологию. Ее обособление обусловлено своеобразием используемых методиче-ских приемов исследования и спецификой комплекса разрабатываемых проблем. Четвертичный период – последний и относительно краткий (1,65 млн.лет) отрезок геологической истории, на протяжении которого рельеф Земли, площади и очертания ее морей и суши практически не отличались от современных.

Морские отложения преобла-дают в составе четвертичной системы. Однако их изучение связано с большими трудно-стями. Поэтому основным объектом четвертичной геологии остаются отложения, разви-тые в пределах суши, где господствуют континентальные отложения.

Континентальные четвертичные отложения распространены на поверхности суши практически повсеместно, образуя сплошной сомкнутый покров или локализуясь пре-имущественно в депрессиях рельефа. Обычно они слагают разобщенные тела, находящие-ся в сложных взаимоотношениях прислонения и латеральных переходов, чаще всего рас-полагаясь на разновысотных уровнях. Поэтому их генезис, обстановку образования и воз-растные различия невозможно понять без анализа истории развития рельефа.

Поэтому первостепенное значение приобретают геоморфологические исследования как предпо-сылки литогенетических и стратиграфических построений.

Большая пестрота литологического состава и сложное строение покрова четвер-тичных континентальных отложений сильно осложняют фациальный анализ, без приме-нения которого трудно или невозможно решить генетические и стратиграфические задачи. Этот анализ успешно осуществляется только на базе учения о генетических типах конти-нентальных отложений.

ТЕМА 1. Генетические типы континентальных отложений.

Под генетическими типами понимаются комплексы осадочных образований, об-разующих тесные парагенезы, причинно обусловленные деятельностью определенного ве-дущего фактора аккумуляции.

Каждому генетическому типу свойственны особая форма залегания составляю-щих его отложений, их пространственная и генетическая связь с определенными формами и элементами рельефа, а также стадиями их развития и специфическими закономерностя-ми латеральной и вертикальной фациально-литологической изменчивости.

Только выделение генетических типов позволяет разработать надежную методику расчленения и корреляции разрезов этих отложений и их картирования.

Все континентальные четвертичные отложения подразделяются на два класса: кор выветривания и осадочных отложений. Класс кор выветривания включает элювиальный ряд; класс осадочных отложений – пять рядов: субаэрально-фитогенный, склоновый, вод-ный, ледниковый и ветровой. Отложения подземно-водного ряда, включающего осадоч-ные отложения пещер и источников, играют незначительную роль в общем четвертичном покрове суши.

Элювиальный ряд.

Этот ряд выделяется в особый класс кор выветривания. Процесс формирования элювиальных образований связан с выветриванием различных горных пород под влияни-ем физических, химических и биогенных факторов. В пределах элювиального ряда выде-ляется две генетических группы: собственно элювий и почвы.

Элювий – топографически не смещенные продукты изменения коренных пород. Чаще всего - рыхлые образования, располагающиеся на материнских коренных породах, продуктами разрушения которых являются.

Литологический состав элювия и мощность кор выветривания определяют:

- климат;

- состав горных пород;

- рельеф поверхности;

- время (продолжительность процессов выветривания). Наиболее мощные (80-100 м и более) коры выветривания на магматических и ме-таморфических породах известны в тропических и субтропических зонах, где сочетаются высокие температуры, значительная влажность, относительная выровненность рельефа и продолжительность времени формирования.

В них четко выражена вертикальная зональ-ность (снизу вверх): исходная порода – дезинтегрированная дресвянистая зона (обломки горных пород и минералов) – глинистая (гидрослюдисто- монтмориллонитово-бейделлитовая) – каолинитовая – каолинито-гиббситовая – зона гидроокислов Fe и Al.

Элювиальные образования являются одним из основных источников исходного материала, разносимого различными агентами денудации.

Почвы – особая генетическая группа элювиального ряда, представляющая собой поверхностную часть кор выветривания. Их развитие тесно связано с подстилающими ма-теринскими образованиями (создают их минеральную основу) и со значительным взаимо-действием с растительным покровом суши, вызывающим биолого-химический круговорот вещества. При этом важное значение имеет сложное сочетание химического разложения минеральной основы почв (образование почвенного элювия) и накопления перегноя, или гумуса.

Таким образом, почва является сложной геобиологической системой, существен-но отличающейся от подпочвенной зоны.

Распространение почв, их состав зависят от биоклиматической обстановки, соста-ва материнских пород, рельефа поверхности и положения уровня грунтовых вод. В.В.Докучаев на основе изучения распределения и различного сочетания указанных при-родных факторов выдвинул положение о широтной (или горизонтальной) зональности почв на равнинах и вертикальной в горных районах. По этой схеме намечена закономер-ная смена почвенного покрова по мере перехода от полярных широт к экваториальным.

Почвы подразделяются на две подгруппы:

автоморфные (зональные) – наиболее широко развиты и формируются в услови-ях, когда положение уровня грунтовых вод и высота их капиллярного поднятия распола-гается глубже нижней границы почвы. При этом происходит аэрация почв, вертикальное просачивание в них атмосферных осадков. В результате нисходящие водные растворы способствуют миграции части продуктов выветривания и почвообразования. Некоторые из них удаляются из почвы, остальные выносятся из ее верхней части, накапливаясь в нижней;

гидроморфные (интразональные) – приурочены в основном к различным пони-жениям. Главное значение в их формировании имеет высокое приповерхностное положе-ние уровня подземных грунтовых вод и зон их капиллярного поднятия. Поэтому почва постоянно или большую часть времени насыщена водой, и вертикальное просачивание атмосферных осадков становится невозможным, затрудняется поступление кислорода, что вызывает восстановительные условия среды. Продукты выветривания не удаляются из почвы, а окисные соединения железа переходят в закисные.

К этому типу почв относятся торфяно-глеевые (болотные) почвы и солончаки.

Субаэрально-фитогенный ряд.

К отложениям субаэрально-фитогенного ряда относятся автохтонные торфяни-ки, которые являются аккумулятивным образованием. Среди них выделяется два типа торфяников.

Низинные торфяники формируются в пониженных участках рельефа. Они ши-роко распространены на месте озерных водоемов в результате их закономерного стадий-ного зарастания и превращения в болота. При этом происходит постепенная последова-тельная смена торфообразующих растений,

По-украински

ОСНОВИ ЧЕТВЕРТИННОЇ ГЕОЛОГІЇ.

Вступ.

Четвертинна (антропогенова) система істотно відрізняється від інших систем фанерозоя і її вивчення виділилося в окрему наукову дисципліну - четвер-тичную геологію. Її відособлення обумовлене своєрідністю використовуваних методиче-ских прийомів дослідження і специфікою комплексу проблем, що розробляються.

Четвертинний період - останній і відносно короткий (1,65 млн.лет) відрізок геологічної історії, упродовж якого рельєф Землі, площі і контури її морів і суші практично не відрізнялися від сучасних. Морські відкладення преобла-дают у складі четвертинної системи. Проте їх вивчення пов'язане з великими трудно-стями. Тому основним об'єктом четвертинної геології залишаються відкладення, разви-тые в межах суші, де панують континентальні відкладення.

Континентальні четвертинні відкладення поширені на поверхні суші практично всюди, утворюючи суцільний зімкнутий покрив або локалізуючись пре-имущественно в депресіях рельєфу. Зазвичай вони складають роз'єднані тіла, находящие-ся в складних взаємовідносинах притулення і латеральних переходів, частіше усього рас-полагаясь на різновисотних рівнях. Тому їх генезис, обстановку освіти і воз-растные відмінності неможливо зрозуміти без аналізу історії розвитку рельєфу.

Тому первинного значення набувають геоморфологічні дослідження як предпо-сылки літогенетичних і стратиграфічних побудов.

Велика строкатість літологічного складу і складна будова покриву четвер-тичных континентальних відкладень сильно ускладнюють фаціальний аналіз, без приме-нения якого важко або неможливо вирішити генетичні і стратиграфічні завдання. Цей аналіз успішно здійснюється тільки на базі вчення про генетичні типи конти-нентальных відкладень.

ТЕМА 1. Генетичні типи континентальних відкладень.

Під генетичними типами розуміються комплекси осадових утворень, об-разующих тісні парагенезы, причинно обумовлені діяльністю певного ве-дущего чинника акумуляції.

Кожному генетичному типу властиві особлива форма залягання составляю-щих його відкладень, їх просторовий і генетичний зв'язок з певними формами і елементами рельєфу, а також стадіями їх розвитку і специфічні закономерностя-ми латеральної і вертикальної фаціально-літологічної мінливості.

Тільки виділення генетичних типів дозволяє розробити надійну методику розчленовування і кореляції розрізів цих відкладень і їх картирования.

Усі континентальні четвертинні відкладення підрозділяються на два класи: кор вивітрювання і осадових відкладень. Клас кор вивітрювання включає елювіальний ряд; клас осадових відкладень - п'ять рядів: субаэрально-фитогенный, схил, вод-ный, льодовиковий і вітровий. Відкладення підземно-водного ряду, включаючого осадоч-ные відкладення печер і джерел, грають незначну роль в загальному четвертинному покриві суші.

Елювіальний ряд.

Цей ряд виділяється в особливий клас кор вивітрювання. Процес формування елювіальних утворень пов'язаний з вивітрюванням різних гірських порід під влияни-ем фізичних, хімічних і біогенних чинників. В межах елювіального ряду выде-ляется дві генетичні групи: власне елювій і грунти.

Елювій - топографічно не зміщені продукти зміни корінних порід. Найчастіше - рихлі утворення, розташовані на материнських корінних породах, продуктами руйнування яких є.

Літологічний склад елювію і потужність кор вивітрювання визначають:

- клімат;

- склад гірських порід;

- рельєф поверхні;

- час (тривалість процесів вивітрювання).

Найбільш потужні (80-100 м і більше) кори вивітрювання на магматичних і ме-таморфических породах відомі в тропічних і субтропічних зонах, де поєднуються високі температури, значна вологість, відносна, що вирівнюється рельєфу і тривалість часу формування.

У них чітко виражена вертикальна зональ-ность (від низу до верху) : початкова порода - дезинтегрована дресвянистая зона (уламки гірських порід і мінералів) - глиниста (гидрослюдисто- монтмориллонитово-бейделлитовая) - каолинитовая - каолинито-гиббситовая - зона гідрооксидів Fe і Al.

Елювіальні утворення є одним з основних джерел початкового матеріалу, що розноситься різними агентами денудації.

Грунти - особлива генетична група елювіального ряду, що є поверхневою частиною кор вивітрювання. Їх розвиток тісно пов'язаний з підстилаючими ма-теринскими утвореннями (створюють їх мінеральну основу) і зі значним взаимо-действием з рослинним покривом суші, що викликає биолого-химический кругообіг речовини. При цьому важливе значення має складне поєднання хімічного розкладання мінеральної основи грунтів (утворення грунтового елювію) і накопичення перегною, або гумусу.

Таким чином, грунт є складною геобіологічною системою, существен-но що відрізняється від зони підгрунтя.

Поширення грунтів, їх склад залежать від біоклиматичної обстановки, соста-ва материнських порід, рельєфу поверхні і положення рівня грунтових вод. В. В. Докучаев на основі вивчення розподілу і різного поєднання вказаних при-родных чинників висунув положення про широтну (чи горизонтальною) зональність грунтів на рівнинах і вертикальною в гірських районах. За цією схемою намічена закономер-ная зміна грунтового покриву у міру переходу від полярних широт до екваторіальних.

Грунти підрозділяються на дві підгрупи:

автоморфні (зональні) - найширше розвинені і формуються в услови-ях, коли положення рівня грунтових вод і висота їх капілярного підняття распола-гается глибші за нижню межу грунту. При цьому відбувається аерація грунтів, вертикальне просочування в них атмосферних опадів. В результаті низхідні водні розчини сприяють міграції частини продуктів вивітрювання і грунтоутворення. Деякі з них видаляються з грунту, інші виносяться з її верхньої частини, накопичуючись в нижній;

гидроморфные (інтразональні) - приурочені в основному до різних пони-жениям. Головне значення в їх формуванні має високе приповерхневе положе-ние рівня підземних грунтових вод і зон їх капілярного підняття. Тому грунт постійно або велику частину часу насичена водою, і вертикальне просочування атмосферних опадів стає неможливим, утруднюється вступ кисню, що викликає відновні умови середовища. Продукти вивітрювання не видаляються з грунту, а окисні з'єднання заліза переходять в закисные.

До цього типу грунтів відносяться торфяно-глеевые (болотяні) грунти і солончаки.

Субаэрально-фітогенний ряд.

До відкладень субаэрально-фитогенного ряду відносяться автохтонні торфяни-ки, які є акумулятивною освітою. Серед них виділяється два типи торфовищ.

Низовинні торфовища формуються в знижених ділянках рельєфу. Вони ши-роко поширені на місці озерних водойм в результаті їх закономірного стадий-ного заростання і перетворення на болота. При цьому відбувається поступова последова-тельная зміна торфотворних рослин, що відбивається в назвах шарів торфу :