Онлайн переводчик http://translate.meta.ua
поменять
По-русски

Краткая история развития судебной психиатрии

Историческое развитие судебной психиатрии нельзя рассматривать в отрыве от генезиса психиатрического знания вообще и общепсихиатрической науки, в частности.

Изучение психических болезней началось много веков назад. В IV в. до н.э. Гиппократ разработал основные принципы подхода к психическим заболеваниям, а древние греческие и римские писатели ссылались на симптоматологию психических расстройств.

За несколько веков до этого в Индии Сушрута писал на тему психиатрии. Цицерон в I в. до н.э. и Гален в 150 г. обращались к этой теме, но безусловно основные идеи относительно причин этих заболеваний сформулированы в трудах древних философов. Китайцы во времена династий Тан и арабские писатели, современники жившего в XIX в. в Багдаде Рази, внесли свой вклад в развитие идеи о состояниях, которые в наши дни назывались бы депрессией, шизофренией и, возможно, истерией.

Исследователи психиатрической науки по различным основаниям определяют периодизацию развития психиатрической науки.

В частности, самый авторитетный отечественный историк психиатрии Ю. Каннабих выделяет шесть этапов:

Донаучный период, простирающийся с древнейших времен до момента появления эллинской медицины. Его характерными чертами является полное отсутствие какой бы то ни было медицинской помощи при душевных болезнях, которые рассматриваются и истолковываются в духе примитивно-теологического мировоззрения.

В это время происходит, однако, хотя и бессистемное, но крайне важное для будущего накопление разрозненных фактов и наблюдений, получивших образное запечатление в мифологии и народной поэзии.

Древняя греко-римская медицина.

Началом ее условно можно считать VII или VI в. до н.э., когда впервые появились попытки оказать медицинскую помощь душевнобольным, заболевание которых стало рассматриваться как явление естественного порядка, требующее принятия каких-то неотложных мер.

На смену отмирающей теологической медицине идет сначала медицина метафизическая, одновременно с которой все с большей настойчивостью пробивается сильная научно-реалистическая струя. Эта блестящая эпоха, начавшаяся во времена Перикла (V в. до н.э.), продержавшись около 800 лет, заканчивается в конце III в.; регресс человеческой мысли и откат на стадию донаучного мировоззрения вообще и медицинского, в частности.

Наступают Средние века с их мистикой и схоластикой. Но вместе с тем это эпоха крайне важна в истории психиатрии в одном определенном отношении: предпринимаются первые попытки общественного призрения душевнобольных. Однако совершенно неправильно рассматривать указанное время как исключительно наполненное различными процессами ведьм и сплошными казнями душевно больных. Эти явления свойственны даже не столько

Средним векам, сколько переходу к новому времени – так называемому Ренессансу.

XVIII в., особенно его последнее десятилетие, представляет решительный шаг вперед: повсеместно в Европе и Америке развивается госпитализация душевнобольных, наполовину лечебного, наполовину полицейского характера. Следствием этого явилась, наконец, возможность хоть сколько-нибудь организованной научной работы над психопатологическим материалом.

Огромный социально-политический сдвиг – Великая французская революция, коренные изменения всей структуры Средней Европы и одновременно с этим прогресс целого ряда наук, в том числе медицинских, а также значительное прояснение общефилософской идеологии (особенно во Франции) – все это наносит мощный удар остаткам вековых суеверий.

И тогда душевнобольной человек выступает на фоне новой гражданственности, предъявляя молчаливое требование медицинской помощи и ограждения всех своих интересов, как члена общества.

Это – эпоха Пинеля во Франции, постепенно распространившаяся на весь цивилизованный мир. Однако еще принципиально допускалось (в интересах больного) физическое насилие, хотя и в смягченном виде (смирительные рубахи и кожаные ремни). В это время закладываются основы истинно научной теоретической психиатрии.

Эпоха Пинеля простирается до 60-х гг. XIX в.

Эпоха Конолли, по имени того врача, который решительно высказался за полную отмену механических способов стеснения и сам воплотил эти принципы – насколько позволяли материальные условия его времени – в своей жизни и деятельности.

Идеи этого английского врача, высказанные им значительно раньше, потребовали для своего распространения нескольких десятков лет. Возникшие в Англии в эпоху быстрого развития промышленного капитала, они могли быть воплощены на европейском континенте лишь тогда, когда утвердилась бы та же социально-экономическая эволюция.

Это выразилось в численном росте и качественном (материальном) усовершенствовании психиатрических учреждений.

Ставятся и частично разрешаются некоторые основные проблемы науки о душевных болезнях, составляются многочисленные классификации психических расстройств, развиваются экспериментальная психология и невропатология, научное преподавание психиатрии постепенно поднимается на значительную высоту. Это время господства так называемой симптоматологической психиатрии, период симптомокомплексов на психологической основе при одновременном напряженном искании других критериев для создания истинно научных нозологических единиц.

Последнее десятилетие XIX в.

Характеризуется колоссальным расширением и совершенствованием психиатрической помощи, организацией колоний, патронажей и огромных усовершенствованных больниц, которые видят в своих стенах все более многочисленные кадры врачей-психиатров и хорошо обученного среднего и младшего персонала. В уходе за душевнобольными наступает новая эра – постельный режим.

И одновременно с этим происходит постепенное и вполне естественное отмирание одного пережитка седой старины, еще допускавшегося в эпоху Конолли: уничтожаются изоляторы. Теоретическая психиатрия этого периода переживает глубокий и бурный кризис: рушатся симптомокомплексы и их место занимают многосторонние, новые, "естественные" нозологические единицы, "настоящие болезни", прослеженные на огромном, клинически и статистически обработанном материале.

Это – эпоха Крепелина, для которой характерна еще одна существенно важная черта: психиатрия в связи с огромным усилением так называемой нервности в широких слоях населения все более выходит за пределы специальных больниц и быстрыми шагами приближается к повседневной жизни. Изучение пограничных состояний – неврозов и психоневрозов дает повод к созданию нового, скоро получившего права гражданства термина – "малая психиатрия". Одновременно с этим в науке о душевных болезнях все более обозначается социологический уклон.

Развитие психиатрического знания в XX в. характеризует более глубокое изучение причин психических расстройств, открытие и формирование современных средств распознавания и лечения психических расстройств. Большое влияние в этой области оказали исследования и открытия, связанные с именами 3. Фрейда, И.П. Павлова, которые существенно изменили традиционные взгляды на природу психических болезней и методы их лечения,

По-украински

Коротка історія розвитку судової психіатрії

Історичний розвиток судової психіатрії не можна розглядати у відриві від генезису психіатричного знання взагалі і загальнопсихіатричної науки, зокрема.

Вивчення психічних хвороб почалося багато віків тому. У IV ст. до н.е. Гіппократ розробив основні принципи підходу до психічних захворювань, а древні грецькі і римські письменники посилалися на симптоматологію психічних розладів.

За декілька віків до цього в Індії Сушрута писав на тему психіатрії. Цицерон в I ст. до н.е. і Гален в 150 р. зверталися до цієї теми, але безумовно основні ідеї відносно причин цих захворювань сформульовані в працях древніх філософів. Китайці за часів династій Тан і арабські письменники, сучасники того, що жив в XIX ст. у Багдаді Вражай, внесли свій внесок у розвиток ідеї про стани, які в наші дні називалися б депресією, шизофренією і, можливо, істерією.

Дослідники психіатричної науки по різних підставах визначають періодизацію розвитку психіатричної науки.

Зокрема, найавторитетніший вітчизняний історик психіатрії Ю. Каннабих виділяє шість етапів:

Донаучный період, що тягнеться з прадавніх часів до моменту появи еллінської медицини. Його характерними рисами є повна відсутність якої б то не було медичної допомоги при душевних хворобах, які розглядаються і тлумачаться у дусі примітивно-теологічного світогляду.

В цей час відбувається, проте, хоча і несистемне, але украй важливе для майбутнього накопичення розрізнених фактів і спостережень, що отримали образне збереження в міфології і народній поезії.

Древня греко-римська медицина.

Початком її умовно можна рахувати VII або VI ст. до н.е., коли уперше з'явилися спроби надати медичну допомогу психічнохворим, захворювання яких стало розглядатися як явище природного порядку, що вимагає вжиття якихось невідкладних заходів.

На зміну відмираючій теологічній медицині йде спочатку медицина метафізична, одночасно з якою все з більшою наполегливістю пробивається сильний науково-реалістичний струмінь. Ця блискуча епоха, що почалася за часів Перикла(V ст. до н.е.), протримавшись близько 800 років, закінчується у кінці III ст.; регрес людської думки і відкат на стадію донаучного світогляду взагалі і медичного, зокрема.

Настають Середні віки з їх містикою і схоластикою. Але в той же час це епоха украй важлива в історії психіатрії в одному певному відношенні: робляться перші спроби громадського піклування психічнохворих. Проте абсолютно неправильно розглядати вказаний час як виключно наповнене різними процесами відьом і суцільними стратами душевно хворих. Ці явища властиві навіть не стільки

Середнім повікам, скільки переходу до нового часу - так званого Ренесансу.

XVIII ст., особливо його останнє десятиліття, представляє рішучий крок вперед: всюди в Європі і Америці розвивається госпіталізація психічнохворих, наполовину лікувального, наполовину поліцейського характеру. Наслідком цього стала, нарешті, можливість хоч скільки-небудь організованої наукової роботи над психопатологічним матеріалом.

Величезне соціально-політичне зрушення - Велика французька революція, корінні зміни усієї структури Середньої Європи і одночасно з цим прогрес цілого ряду наук, у тому числі медичних, а також значне прояснення загальнофілософської ідеології(особливо у Франції) - усе це завдає потужного удару залишкам вікових забобонів.

І тоді психічнохвора людина виступає на тлі нової громадянськості, пред'являючи мовчазну вимогу медичної допомоги і обгороджування усіх своїх інтересів, як члена суспільства.

Це - епоха Пинеля у Франції, що поступово поширилася на весь цивілізований світ. Проте ще принципово допускалося(в інтересах хворого) фізичне насильство, хоча і в пом'якшеному виді(гамівні сорочки і шкіряні ремені). В цей час закладаються основи істинно науковій теоретичній психіатрії.

Епоха Пинеля тягнеться до 60-х рр. XIX ст.

Епоха Конолли, по імені того лікаря, який рішуче висловився за повну відміну механічних способів ніяковості і сам утілив ці принципи, - наскільки дозволяли матеріальні умови його часу - у своєму житті і діяльності.

Ідеї цього англійського лікаря, висловлені їм значно раніше, зажадали для свого поширення декількох десятків років. Що виникли в Англії в епоху швидкого розвитку промислового капіталу, вони могли бути втілені на європейському континенті лише тоді, коли затвердилася б та ж соціально-економічна еволюція.

Це виразилося в чисельному зростанні і якісному(матеріальному) удосконаленні психіатричних установ.

Ставляться і частково вирішуються деякі основні проблеми науки про душевні хвороби, складаються численні класифікації психічних розладів, розвиваються експериментальна психологія і невропатологія, наукове викладання психіатрії поступово піднімається на значну висоту. Цей час панування так званої симптоматологической психіатрії, період симптомокомплексів на психологічній основі при одночасному напруженому шуканні інших критеріїв для створення істинно наукових нозологічних одиниць.

Останнє десятиліття XIX ст.

Характеризується колосальним розширенням і вдосконаленням психіатричної допомоги, організацією колоній, патронажів і величезних вдосконалених лікарень, які бачать у своїх стінах усе більш численні кадри лікарів-психіатрів і добре навченого середнього і молодшого персоналу. У відході за психічнохворими настає нова ера - постільний режим.

І одночасно з цим відбувається поступове і цілком природне відмирання одного пережитку сивої старовини, що ще допускався в епоху Конолли : знищуються ізолятори. Теоретична психіатрія цього періоду переживає глибоку і бурхливу кризу: рушаться симптомокомплекси і їх місце займають багатосторонні, нові, " природні" нозологічні одиниці, "справжні хвороби", простежені на величезному, клінічно і статистично обробленому матеріалі.

Це - епоха Крепелина, для якої характерна ще одна істотно важлива риса : психіатрія у зв'язку з величезним посиленням так званої нервовості в широких верствах населення усе більш виходить за межі спеціальних лікарень і швидкими кроками наближається до повсякденного життя. Вивчення пограничних станів - неврозів і психоневрозів дає привід для створення нового, такого, що скоро отримав права громадянства терміну - "мала психіатрія". Одночасно з цим в науці про душевні хвороби усе більш позначається соціологічний ухил.

Розвиток психіатричного знання в XX ст. характеризує глибше вивчення причин психічних розладів, відкриття і формування сучасних засобів розпізнавання і лікування психічних розладів. Великий вплив в цій області зробили дослідження і відкриття, пов'язані з іменами 3. Фрейда, И.П. Павлова, які істотно змінили традиційні погляди на природу психічних хвороб і методи їх лікування