Онлайн переводчик http://translate.meta.ua
поменять
По-русски

3. ЧАСТНОЕ И ПУБЛИЧНОЕ ПРАВО

Характеристика системы права была бы неполной без рассмотрения вопроса о делении права на частное и публичное.

Это деление, имеющее принципиальное значение, сложилось в юридической науке и практике давно – его проводили еще римские юристы. Сейчас оно в той или иной форме существует во всех развитых правовых системах. Правда, в некоторых странах деление словесно выражается иначе. Например, в английском праве различаются общее право и право справедливости. Не столь четко оно выражено в юриспруденции США. Однако сама идея двух срезов права сохраняется везде.

Суть указанного разделения состоит в том, что в любом праве есть нормы, призванные обеспечивать прежде всего общезначимые (публичные) интересы, т.е. интересы общества, государства в целом (конституционное право, уголовное, процессуальное, административное, финансовое, военное), и нормы, защищающие интересы частных лиц (гражданское право, трудовое, семейное, торговое, предпринимательское, кооперативное и т.д.).

Публичное право связано с публичной властью, носителем которой является государство. Частное право «обслуживает» в основном потребности частных лиц (физических и юридических), не обладающих властными полномочиями и выступающих в качестве свободных и равноправных собственников.

В основе этой градации лежат две в известной мере самостоятельные сферы социальных отношений, иными словами, – предмета правового регулирования. Широко известно высказывание древнеримско-го юриста Ульпиана (170–228) о том, что публичное право есть то, которое относится к положению Римского государства, тогда как частное относится к пользе отдельных лиц. Публичное право – это область государственных дел, а частное право – область частных дел.

Частное право связано в первую очередь с возникновением и развитием института частной собственности и теми отношениями, которые зарождаются на его основе. Исторически «частное право развивается одновременно с частной собственностью». Частная собственность, экономическая свобода, предпринимательство, равноправие и юридическая защищенность субъектов рыночной системы – неотъемлемые атрибуты гражданского общества, признанные всем цивилизованным

миром.

Частное право – это совокупность правовых норм, охраняющих и

регулирующих отношения частных собственников в процессе производ-

Маркс К„ Энгельс Ф. Соч. Т.З. С. 63.

ства и обмена, их интересы как свободных субъектов рынка. Публичное же право составляют нормы, закрепляющие и регулирующие порядок деятельности органов государственной власти и управления, формирования и работы парламентов, других представительных и правительственных учреждений, осуществления правосудия, борьбу с посягательствами на существующий строй.

Разумеется, указанные функции в конечном счете тоже отвечают интересам всех. Поэтому частное право не может уушествовать без публичного, ибо последнее призвано охранять и защищать первое. Частное право опирается на публичное, без которого оно могло бы быть обесценено. В общей правовой системе они тесно взаимосвязаны и их разграничение до некоторой степени условно.

Различные аспекты соотношения частного и публичного права были обстоятельно рассмотрены еще М.М. Агарковым в обширной статье, опубликованной в 1920 г. и перепечатанной в двух первых номерах журнала «Правоведение» за 1992 г. В ней, в частности, отмечается, что публичное право есть область власти и подчинения, гражданское – область свободы и частной инициативы, Исходя из этого, во всех правоотношениях, где одной из сторон, выступает государство, мы имеем дело с публичным правом.

Частное право есть право лично-свободное. В этих границах субъект может осуществлять его в любом направлении. Частно-правовая мотивация ставит только известный предел действию других мотивов (эгоистических, альтруистических и др.). Наоборот, публично-правовая мотивация сама указывает направление, в котором право должно осуществляться и исключать действие других мотивов.

Основная функция частного права заключается в распределении идеальных и материальных благ, в прикреплении их за определенными субъектами. Руководящую нить надо искать в содержании права и связывать ее с противоположностью частного, индивидуального публичному, общественному. Публичное право регулирует отношения между людьми исключительно велениями, исходящими от одного-единствен-ного центра, каковым выступает государственная власть. Частное же право с его индивидуализмом представляет собой систему юридической децентрализации*.

В то же время М.М. Агарков подчеркивал тесную взаимосвязь двух рассматриваемых пластов права. Он писал, что история права даст нам различные примеры комбинаций публично-правового и частноправового элементов; соотношение того и другого зависит от хозяйственных

/ * См.: Агарков М.М. Ценность частного права//Правоведение. 1992.№ 1. С. 31–41;

№ 2. С. 39.

условий и психологии данной эпохи. В современной литературе также отмечается, что в ходе исторического развития грани между публичным и частным правом в ряде областей стираются, возникают смешанные публично-правовые и частноправовые отношения и институты.

М.М. Агарков пытался ставить вопрос об использовании частного права в новых послереволюционных условиях, указывая, что оно могло бы проявить себя в сфере реализации гражданами своих субъективных прав. Однако это оказалось невозможным. Советская правовая доктрина не только не признавала концепцию частного права, но и всячески критиковала и отвергала ее как несовместимую с природой «социалистического строя», где безраздельно господствует общественная, и прежде всего государственная, собственность, функционирует плановая экономика.

Известна жесткая позиция В.И. Ленина, выраженная им в 1922 г. в письме к Д.И. Курскому в связи с подготовкой первого советского Гражданского кодекса: «Мы ничего «частного» не признаем, для нас все в области хозяйства есть публично-правовое, а не частное...

Отсюда – расширить применение государственного вмешательства и «частноправовые» отношения; расширить право государства отменять «частные» договоры; применять к «гражданским правоотношениям» наше революционное правосознание, показывать систематически, упорно, настойчиво на ряде показательных процессов, как это надо делать... Через партию шельмовать и выгонять тех членов ревтрибуналов и нарсудей, кои не учатся этому и по хотят понять этого»2.

В настоящее время, когда признана и законодательно закреплена частная собственность, когда Россия взяла курс на рыночные отношения, легализация частного права стала естественной и неизбежной. Без этого условия невозможно формирование гражданского общества, правового государства, стимулирование частнопредпринимательской деятельности.

Анализ мирового опыта показывает, что рассматриваемый институт играл и играет позитивную роль в налаживании и поддержании разумного баланса социальных интересов, более гибком опосредовании динамично развивающихся общественных отношений, защите и реализации прав и свобод человека. Было бы неправильно отказываться от этого опыта. Частное право – основа

По-украински

3. ПРИВАТНЕ І ПУБЛІЧНЕ ПРАВО

Характеристика системи права була б неповною без розгляду питання про ділення права на частку і публічне.

Це ділення, що має принципове значення, склалося в юридичній науці і практиці давно - його проводили ще римські юристи. Зараз воно в тій або іншій формі існує в усіх розвинених правових системах. Правда, в деяких країнах ділення словесно виражається інакше. Наприклад, в англійському праві розрізняються загальне право і право справедливості. Не так чітко воно виражене в юриспруденції США. Проте сама ідея двох зрізів права зберігається скрізь.

Суть вказаного розділення полягає в тому, що у будь-якому праві є норми, покликані забезпечувати передусім загальнозначущі(публічні) інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому(конституційне право, кримінальне, процесуальне, адміністративне, фінансове, військове), і норми, що захищають інтереси приватних осіб(цивільне право, трудове, сімейне, торгове, підприємницьке, кооперативне і так далі).

Публічне право пов'язане з публічною владою, носієм якої є держава. Приватне право " обслуговує" в основному потреби приватних осіб(фізичних і юридичних), що не мають владних повноважень і виступають вільними і рівноправними власниками.

У основі цієї градації лежать дві певною мірою самостійні сфери соціальних стосунків, іншими словами, - предмета правового регулювання. Широко відоме висловлювання древнеримско-го юриста Ульпиана(170-228) про те, що публічне право є те, яке відноситься до положення Римської держави, тоді як частка відноситься до користі окремих осіб. Публічне право - це область державних справ, а приватне право - область приватних справ.

Приватне право пов'язане в першу чергу з виникненням і розвитком інституту приватної власності і тими стосунками, які зароджуються на його основі. Історично "приватне право розвивається одночасно з приватною власністю". Приватна власність, економічна свобода, підприємництво, рівноправ'я і юридична захищеність суб'єктів ринкової системи - невід'ємні атрибути громадянського суспільства, визнані усім цивілізованим

світом.

Приватне право - це сукупність правових норм, що охороняють і

приватних власників, що регулюють стосунки, в процесі производ-

Маркс До" Енгельс Ф. Соч. Т.З. С. 63.

ства і обміну, їх інтереси як вільних суб'єктів ринку. Публічне ж право складають норми, що закріплюють і регулюють порядок діяльності органів державної влади і управління, формування і роботи парламентів, інших представницьких і урядових установ, здійснення правосуддя, боротьбу з посяганнями на існуючий лад.

Зрозуміло, вказані функції кінець кінцем теж відповідають інтересам усіх. Тому приватне право не може уушествовать без публічного, бо останнє покликане охороняти і захищати перше. Приватне право спирається на публічне, без якого воно могло б бути знецінене. У загальній правовій системі вони тісно взаємозв'язані і їх розмежування до деякої міри умовно.

Різні аспекти співвідношення приватного і публічного права були докладно розглянуті ще М.М. Агарковым у великій статті, опублікованій в 1920 р. і передрукованій в двох перших номерах журналу " Правознавство" за 1992 р. В ній, зокрема, відзначається, що публічне право є область влади і підпорядкування, цивільне - область свободи і приватної ініціативи, Виходячи з цього, в усіх правовідносинах, де одній із сторін, виступає держава, ми маємо справу з публічним правом.

Приватне право є право особисто-вільне. У цих межах суб'єкт може здійснювати його у будь-якому напрямі. Приватно-правова мотивація ставить тільки відому межу дії інших мотивів(егоїстичних, альтруїстичних та ін.). Навпаки, публічно-правова мотивація сама вказує напрям, в якому право повинне здійснюватися і виключати дію інших мотивів.

Основна функція частки права полягає в розподілі ідеальних і матеріальних благ, в прикріпленні їх за певними суб'єктами. Керівну нитку потрібно шукати в змісті права і зв'язувати її з протилежністю приватного, індивідуального публічному, громадському. Публічне право регулює стосунки між людьми виключно веліннями, витікаючими від одного-единствен-ного центру, яким виступає державна влада. Приватне ж право з його індивідуалізмом є системою юридичної децентрализации*.

В той же час М.М. Агарков підкреслював тісний взаємозв'язок двох даних пластів права. Він писав, що історія права дасть нам різні приклади комбінацій публічно-правового і приватноправового елементів; співвідношення того і іншого залежить від господарських

/ * См: Агарков М.М. Цінність частки права//Правознавство. 1992.№ 1. С. 31-41;

№ 2. С. 39.

умов і психології цієї епохи. У сучасній літературі також відзначається, що в ході історичного розвитку грані між публічним і приватним правом у ряді областей стираються, виникають змішані публічно-правові і приватноправові стосунки і інститути.

М.М. Агарков намагався ставити питання про використання частки права в нових післяреволюційних умовах, вказуючи, що воно могло б проявити себе у сфері реалізації громадянами своїх суб'єктивних прав. Проте це виявилося неможливим. Радянська правова доктрина не лише не визнавала концепцію частки права, але і всіляко критикувала і відкидала її як несумісну з природою "соціалістичного ладу", де неподільно панує громадська, і передусім державна, власність, функціонує планова економіка.

Відома жорстка позиція В.И. Ленина, виражена їм в 1922 р. в листі до Д.И. Курському у зв'язку з підготовкою першого радянського Цивільного кодексу : "Ми нічого " приватного" не визнаємо, для нас все в області господарства публічно-правове, а не частка...

Звідси - розширити застосування державного втручання і " приватноправові" стосунки; розширити право держави відміняти " приватні" договори; застосовувати до "цивільних правовідносин" нашу революційну правосвідомість, показувати систематично, наполегливо, наполегливо на ряду показових процесів, як це потрібно робити... Через партію шельмувати і виганяти тих членів ревтрибуналов і нарсудей, які не вчаться цьому і по хочуть зрозуміти цього" 2.

Нині, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Росія узяла курс на ринкові стосунки, легалізація частки права стала природною і неминучою. Без цієї умови неможливе формування громадянського суспільства, правової держави, стимулювання приватнопідприємницької діяльності.

Аналіз світового досвіду показує, що даний інститут грав і грає позитивну роль в налагодженні і підтримці розумного балансу соціальних інтересів, гнучкішому опосредовании громадських стосунків, що динамічно розвиваються, захисту і реалізації прав і свобод людини. Було б неправильно відмовлятися від цього досвіду. Приватне право - основа