Онлайн переводчик http://translate.meta.ua
поменять
По-русски

Предыстория

На большей части территории Российской Империи крепостного права не было: во всех сибирских, азиатских и дальневосточных губерниях и областях, в казачьих областях, на Северном Кавказе, на самом Кавказе, в Закавказье, в Финляндии и на Аляске.

Первые шаги к отмене крепостного права были сделаны Александром I в 1803 году подписанием «Указа о свободных хлебопашцах», в котором прописан юридический статус отпускаемых на волю крестьян.

В 1816—1819 гг. крепостное право было отменено в прибалтийских (остзейских) губерниях Российской империи (Эстляндия, Курляндия, Лифляндия, остров Эзель).

Александр II

Согласно данным историков, специально изучавших этот вопрос, процентное отношение помещичьих крепостных крестьян ко всему взрослому мужскому населению империи достигло своего максимума к концу царствования Петра I (55 %), в течение последующего периода XVIII в. составляло около 50 % и опять выросло к началу XIX в., достигнув 57-58 % в 1811—1817 гг. Впервые существенное сокращение этой пропорции произошло при Николае I, к концу царствования которого она, по разным оценкам сократилась до 35-45 % [1].

Так, к 10-й ревизии (1858) доля крепостных во всем населении империи упала до 37 %. Согласно переписи населения 1857—1859 годов, в крепостной зависимости находилось 23,1 миллиона человек (обоих полов) из 62,5 миллионов человек, населявших Российскую империю.

Из 65 губерний и областей, существовавших в Российской империи на 1858 год, в трёх остзейских губерниях (Эстляндия, Курляндия, Лифляндия), в Земле Черноморского войска, в Приморской области, Семипалатинской области и области Сибирских киргизов, в Дербентской губернии (с Прикаспийским краем) и Эриванской губернии крепостных не было вовсе; ещё в 4 административных единицах (Архангельской и Шемахинской губерниях, Забайкальской и Якутской областях) крепостных крестьян также не было, за исключением нескольких десятков дворовых людей (слуг).

В оставшихся 52 губерниях и областях доля помещичьих крепостных в численности населения составляла от 1,17 % (Бессарабская область, в которой вместо крепостных были феодально-зависимые царане) до 69,07 % (Смоленская губерния).

В течение царствования Николая I было создано около десятка различных комиссий для решения вопроса об уничтожении крепостного права, но все они оказались безрезультатными ввиду противодействия помещиков. Тем не менее, в течение данного периода произошла существенная трансформация данного института (см. статью Николай I) и резко сократилась численность крепостных, что облегчало задачу окончательной ликвидации крепостного права. К 1850-м гг. сложилась ситуация, когда она могла произойти и без согласия помещиков. Как указывал историк В. О.

Ключевский, к 1850 году более 2/3 дворянских имений и 2/3 крепостных душ были заложены в обеспечение взятых у государства ссуд. Поэтому освобождение крестьян могло произойти и без единого государственного акта [2]. Для этого государству достаточно было ввести процедуру принудительного выкупа заложенных имений — с уплатой помещикам лишь небольшой разницы между стоимостью имения и накопленной недоимкой по просроченной ссуде.

В результате такого выкупа большинство имений перешло бы к государству, а крепостные крестьяне автоматически перешли бы в разряд государственных (то есть фактически лично свободных) крестьян. Именно такой план и вынашивал П. Д. Киселев, отвечавший за управление государственным имуществом в правительстве Николая I.

Однако эти планы вызывали сильное недовольство помещиков. Кроме того, в 1850-е годы усилились восстания крестьян. Поэтому новое правительство, сформированное Александром II, решило ускорить решение крестьянского вопроса. Как сказал сам царь в 1856 г. на приеме у предводителя московского дворянства: «Лучше отменить крепостное право сверху, нежели дожидаться, пока оно само собою начнет отменяться снизу» [3].

Основными причинами реформы были: кризис крепостнической системы, крестьянские волнения, особенно усилившиеся во время Крымской войны. Крестьяне, к которым царская власть обратилась за помощью, призывая в ополчение, полагали тем самым, что своей службой они заслужат себе свободу от крепостной зависимости. Надежды крестьян не оправдались. Росло число крестьянских выступлений. Если за 10 лет с 1845 по 1854 гг. произошло 348 выступлений, то за последующие 6 лет (1855 по 1860 гг.

) — 474[4] Значительную роль в отмене крепостного права играли нравственный аспект и вопрос государственного престижа.

Подготовка реформы

Как указывают историки, в отличие от комиссий Николая I, где преобладали нейтральные лица или специалисты по аграрному вопросу (в том числе Киселев, Бибиков и др.), теперь подготовка крестьянского вопроса была поручена крупным помещикам-крепостникам (включая министров Ланского, Панина и Муравьева), что во многом предопределило результаты реформы [5].

3 января 1857 года был учреждён новый Секретный комитет по крестьянскому делу в составе 11 человек (бывший шеф жандармов А. Ф. Орлов, М. Н. Муравьёв, П. П. Гагарин и т. д.) 26 июля министром внутренних дел и членом комитета С. С. Ланским был представлен официальный проект реформы. Было предложено создать в каждой губернии дворянские комитеты, имеющие право вносить в проект свои поправки. Эта программа была узаконена 20 ноября в рескрипте на имя виленского генерал-губернатора В. И. Назимова.

Программа правительства, изложенная в рескрипте императора Александра II от 20 ноября 1857 года виленскому генерал-губернатору В. И.

Назимову, предусматривала уничтожение личной зависимости крестьян при сохранении всей земли в собственности помещиков (вотчинная власть над крестьянами также, согласно документу, оставалась за помещиками); предоставление крестьянам определённого количества земли, за которую они обязаны будут платить оброк или отбывать барщину, и со временем — права выкупа крестьянских усадеб (жилой дом и хозяйственные постройки). Юридическая зависимость ликвидировалась не сразу, а только по истечении переходного периода (12 лет).

Рескрипт был опубликован и разослан всем губернаторам страны.

В 1858 году для подготовки крестьянских реформ были образованы губернские комитеты, внутри которых началась борьба за меры и формы уступок между либеральными и реакционными помещиками. Комитеты подчинялись Главному комитету по крестьянскому делу (преобразован из Секретного комитета). Боязнь всероссийского крестьянского бунта заставила правительство пойти на изменение правительственной программы крестьянской реформы, проекты которой неоднократно менялись в связи с подъёмом или спадом крестьянского движения.

Новая программа Главного комитета по крестьянскому делу была утверждена царём 21 апреля 1858 года. Программа строилась на принципах рескрипта Назимову. В программе было предусмотрено смягчение крепостной зависимости, но не её ликвидация. Одновременно с этим участились крестьянские волнения. Крестьяне не без основания беспокоились по поводу безземельного освобождения, утверждая, что «одна воля хлебом кормить не станет»[6].

4 декабря 1858 года была принята новая

По-украински

Передісторія

На більшій частині території Російської Імперії кріпака права не було: в усіх сибірських, азіатських і далекосхідних губерніях і областях, в козачих областях, на Північному Кавказі, на самому Кавказі, в Закавказзі, у Фінляндії і на Алясці.

Перші кроки до відміни кріпака права були зроблені Олександром I в 1803 році підписанням "Указу про вільних хліборобів", в якому прописаний юридичний статус селян, що відпускаються на волю.

У 1816-1819 рр. кріпацтво було скасоване в прибалтійських (остзейских) губерніях Російської імперії (Эстляндия, Курляндія, Лифляндия, острів Эзель).

Олександр II

Згідно з даними істориків, що спеціально вивчали це питання, процентне відношення поміщицьких кріпосних селян до усього дорослого чоловічого населення імперії досягло свого максимуму до кінця царювання Петра I (55 %), впродовж подальшого періоду XVIII ст. складало близько 50 % і знову виросло до початку XIX ст., досягнувши 57-58 % в 1811-1817 рр. Уперше істотне скорочення цієї пропорції сталося при Миколі I, до кінця царювання якого вона, за різними оцінками скоротилася до 35-45 %[1].

Так, до 10-ої ревізії (1858) доля кріпаків в усьому населенні імперії впала до 37 %.0 Згідно з переписом населення 1857-1859 років, в кріпосній залежності знаходилося 23,1 мільйона чоловік (обох підлог) з 62,5 мільйонів чоловік, що населяли Російську імперію.

З 65 губерній і областей, що існували в Російській імперії на 1858 рік, в трьох остзейских губерніях (Эстляндия, Курляндія, Лифляндия), в Землі Чорноморського війська, в Приморській області, Семипалатинській області і області Сибірських киргизів, в Дербентской губернії (з Прикаспійським краєм) і Эриванской губернії кріпаків не було зовсім; ще в 4 адміністративних одиницях (Архангельською і Шемахинской губерніях, Забайкальською і Якутською областях) кріпосних селян також не було, за винятком декількох десятків дворових людей (слуг).

У решті 52 губерніях і областях доля поміщицьких кріпаків в чисельності населення складала від 1,17 % (Бессарабская область, в якій замість кріпаків були залежні для феодала царане) до 69,07 % (Смоленська губернія).

Впродовж царювання Миколи I був створений близько десятка різних комісій для вирішення питання про знищення кріпака права, але усі вони виявилися безрезультатними зважаючи на протидію поміщиків. Проте, впродовж цього періоду сталася істотна трансформація цього інституту (див. статтю Микола I) і різко скоротилася чисельність кріпаків, що полегшувало завдання остаточної ліквідації кріпака права. До 1850-м рр. склалася ситуація, коли вона могла статися і без згоди поміщиків. Як вказував історик В. О.

Ключевский, до 1850 року більше 2/3 дворянських маєтків і 2/3 кріпосних душ були закладені в забезпечення узятих у держави позик. Тому звільнення селян могло статися і без єдиного державного акту [2]. Для цього державі досить було ввести процедуру примусового викупу закладених маєтків - із сплатою поміщикам лише невеликої різниці між вартістю маєтку і накопиченою недоїмкою по простроченій позиці.

В результаті такого викупу більшість маєтків перейшли б до держави, а кріпосні селяни автоматично перейшли б в розряд державних (тобто фактично особисто вільних) селян. Саме такий план і виношував П. Д. Кисельов, що відповідав за управління державним майном в уряді Миколи I.

Проте ці плани викликали сильне невдоволення поміщиків. Крім того, в 1850-і роки посилилися повстання селян. Тому новий уряд, сформований Олександром II, вирішив прискорити вирішення селянського питання. Як сказав сам цар в 1856 р. на прийомі у проводиря московського дворянства : "Краще відмінити кріпацтво згори, ніж чекати, поки воно саме собою почне відмінятися знизу" [3].

Головними причинами реформи були: криза крепостнической системи, селянські хвилювання, що особливо посилилися під час Кримської війни. Селяни, до яких царська влада звернулася по допомогу, закликаючи в ополчення, вважали тим самим, що своєю службою вони заслужать собі свободу від кріпосної залежності. Надії селян не виправдалися. Росло число селянських виступів. Якщо за 10 років з 1845 по 1854 рр. сталося 348 виступів, то за подальші 6 років (1855 по 1860 рр.

) - 474[4] Значну роль у відміні кріпака права грали моральний аспект і питання державного престижу.

Підготовка реформи

Як вказують історики, на відміну від комісій Миколи I, де переважали нейтральні особи або фахівці з аграрного питання (у тому числі Кисельов, Бибиков та ін.), тепер підготовка селянського питання була доручена великим поміщикам-кріпосникам (включаючи міністрів Ланского, Панина і Муравйова), що багато в чому зумовило результати реформи [5].

3 січня 1857 року був заснований новий Секретний комітет з селянської справи у складі 11 чоловік (колишній шеф жандармів А. Ф. Орлов, М. Н. Муравйов, П. П. Гагарін і т. д.) 26 липня міністром внутрішніх справ і членом комітету С. С. Ланским був представлений офіційний проект реформи. Було запропоновано створити в кожній губернії дворянські комітети, що мають право вносити в проект свої поправки. Ця програма була узаконена 20 листопада в рескрипті на ім'я виленского генерал-губернатора В. І. Назимова.

Програма уряду, викладена в рескрипті імператора Олександра II від 20 листопада 1857 року виленскому генерал-губернатору В. І.

Назимову, передбачала знищення особистої залежності селян при збереженні усієї землі у власності поміщиків (вотчинна влада над селянами також, згідно з документом, залишалася за поміщиками); надання селянам певної кількості землі, за яку вони зобов'язані будуть платити оброк або відбувати панщину, і з часом - права викупу селянських садиб (житловий будинок і господарські будівлі). Юридична залежність ліквідовувалася не відразу, а тільки після закінчення перехідного періоду (12 років).

Рескрипт був опублікований і розісланий усім губернаторам країни.

У 1858 році для підготовки селянських реформ були утворені губернські комітети, усередині яких почалася боротьба за заходи і форми поступок між ліберальними і реакційними поміщиками. Комітети підкорялися Головному комітету з селянської справи (перетворений з Секретного комітету). Боязнь всеросійського селянського бунту змусила уряд піти на зміну урядової програми селянської реформи, проекти якої неодноразово мінялися у зв'язку з підйомом або спадом селянського руху.

Нова програма Головного комітету з селянської справи була затверджена царем 21 квітня 1858 року. Програма будувалася на принципах рескрипту Назимову. У програмі було передбачено пом'якшення кріпосної залежності, але не її ліквідацію. Одночасно з цим почастішали селянські хвилювання. Селяни небезпідставно турбувалися з приводу безземельного звільнення, стверджуючи, що "одна воля хлібом годувати не стане"[6].

4 грудня 1858 року була прийнята нова